Колись, дуже-дуже давно, роздавав Господь землі державам.
Але до загальної черги не встигла держава Україна. Важко працювала, втомилася і, втомлена, ледве прийшла до Бога.
– Ти спізнилася, Україно, поглянь – усі розійшлися зі своїми наділами. Де ти була?
– Працювала, – опустила очі, з яких рясно посипалися сльози-перли, – прости мені, Господи, піду я…
Поглянув Господь на дівчину-Україну, на її спрацьовані руки, на її втомлене, але таке гарне обличчя і відповів:
– Знаю тебе, Україно, знаю. Знаю серце твоє вразливе та ніжне, знаю душу твою співучу і просту. Як працюєш важко. Знаю, як любиш простір і небо, волю і життя. Знаю, бо Сам сотворив тебе такою. Не йди, зачекай…
– Якщо немає в Тебе, Господи, землі для мене, піду я. Не забирай ні в кого, щоб мені дати. Мені чужого не потрібно…
– Не журися, Україно. Посміхнися і радій. І співай пісню гарну! Нову пісню. Тому що вподобав я тебе і не дам тобі сумувати! Є у Мене земля! Моя земля. Залишив її Собі, щоб тішитися, але з радістю віддаю тобі! Пануй, господарюй, працюй і радій! Це земля, де перегукуються степи з небом, а зоряний простір вкриває собою тишу дерев, де гори шепочуться з ріками, а у небі співає жайвір. І сонце там особливе, і люди надзвичайні.
http://www.yrok.net.ua/load/vikhovna_robota/nacionalne_vikhovannja/legenda_pro_ukrajinu/165-1-0-4172
|
