Є рибка зі смішною назвою «прилипала». Прилипне до каменя на дні, або до рибки якоїсь, або до корча і бачить тільки те, що перед нею. Більше для неї на світі нічого не існує. Якось жабеня (а воно може бувати й у воді, й на суші) спробувало поділитися з Прилипалою своїми враженнями про світ. Чого тільки воно їй не розповідало! І про те, що є небо, і про хмари на ньому, і про сонце, і про пташок, і про коників, і про землю і траву на ній. Недовірливо слухала Прилипала, лише поблажливо посміхалася. Аж тут жабеня стало розповідати про зовсім неймовірне: — Вискочило, — каже, — я одного разу на берег і бачу: ходить там велетень і щось шукає. Я спочатку і не зрозуміло, що він видивляється. А згодом бачу: пуголовків та маленьких жабенят ловить. Тут він мене помітив — і до мене! Я і втекло у воду. О, як страшно було! Ноги в нього не такі, як у жаб, — а довжелезні. Лапи без перетинок. Очі маленькі, але далеко бачать. У мене все всередині досі тремтить. Посміхнулася Прилипала: — Ну, і майстер ти торочити небилиці! Немає ніякого неба та сонця, немає й велетнів. Усе це вигадки твої, брехня. Чим ти мені це доведеш? — А ти вилізь із багна, виринь на світло. Ще не те побачиш! — І дивитися не хочу, — презирливо відповіла Прилипала. — Що я, дурненька, щоб у дива вірити? Чи не так і душа наша, як ця рибка: до чого прилипне, такий світ і бачить, те в неї і входить. Пристане до багнюки, то для неї ні неба, ні світла немає.
Источник: http://www.zid.com.ua/ukr_creativework/prylypala
